День батька
Було літо. Спека. Ми з родиною виїхали за місто. Зупинились на заправці, взяли морозиво. Їдемо — гарний настрій, смакота, бачу в дзеркалі, як позаду мій семирічний син відкриває вікно… і викидає обгортку прямо з машини.
Я мовчки зупинився. Без крику. Без драми. Просто вийшов із авто, витягнув з багажника порожній пакет. Вивів сина, віддав пакет і сказав:
— Збираєш усе сміття на узбіччі. Поки не наповниш пакет — ми нікуди не їдемо. І морозиво, і розваги — скасовуються.
Дружина спробувала заступитися, але я попросив її просто повернутися до машини й слухати музику.
Спершу син злився. Потім — розплакався. А ще трохи згодом — з азартом і натхненням збирав пластикові пляшки, фантики й інший мусор. Я взяв другий пакет і пішов поруч. Без слів.
Через 30 хвилин ми повернулись до машини з двома повними мішками сміття.
В дорозі я пояснив синові:
— Україна — це не просто слово. Це не щось абстрактне. Це твоя Батьківщина. Її треба не лише любити, а й поважати, навіть ось так — зібравши сміття з узбіччя.
Син слухав уважно. І наприкінці запитав:
— А чому ти збирав разом зі мною?
І я відповів:
— Бо якщо ти викинув — значить, я щось упустив у твоєму вихованні. А отже — несу відповідальність разом із тобою.
Минуло кілька років. Синові майже 13. Учора я стояв на подвір’ї й бачив, як він вчить своїх молодших сестричок: «Не сміти. Ніколи. Навіть якщо всі смітять — ти не сміти».
І тоді я подумав: може, ми все ж, ідемо в правильному напрямку.
/інет/
Переможемо!