“Загублений Світ”
Цим фото більше 10 років. Саме у цей весняний день я вперше за довгі роки поїхав з друзями порибалити з ночівлею в одне чудове усамітнене місце, яке знаходиться недалеко від Києва.
Надалі ми часто там бували на протязі багатьох років. Мій знайомий мав там невеличкий ставок, де розводив собі рибу та інколи дозволяв нашій невеличкій компанії трохи порибалити. Крім нас там більш нікого не було, що створювало відчуття дуже затишної домашньої атмосфери. Починаючи з середини квітня та до початку жовтня ми десь раз на місяць туди їздили, зазвичай увечері, після роботи, частіше з ночівлею.
В перший раз я дуже ретельно готувався… вибирав вудки, поплавки, гачки, при цьому згадував своє дитинство у бабусі на поліських озерах… Замаринував велику емальовану каструлю м’яса на шашлики. Як зараз пам’ятаю всі ці передчуття та очікування…
І вони, треба сказати, більш ніж справдилися, я навіть не очікував, що таке може бути. Вперше за довгі роки я відчув, як час, ніби зупинився, а навколо побачив просто дивовижний, чудовий “загублений світ”, схожий на казку.
Риби у ставку було досить багато, рибалити було цікаво, але я потім їздив туди не за цим. В перший раз планував побути у тиші, спокійно обміркувати справи, та, як виявилося, це було там просто неможливим — голова повністю все це відкидала і нічого не думалося взагалі. Всі проблеми, справи та все, що не було пов’язане з поплавком, шелестом листя, щебетанням птахів, стрекотінням цвіркунів та співами жаб — все з голови відразу викидалося — відбувалося її повне перезавантаження. Я одразу це зрозумів та згодом їхав туди саме за цим.
Особливо чарівною там була ніч — повна тиша, мерехтіння зірок, загадковий місяць, тихий шелест листя, дзеркальна поверхня ставка з місячною доріжкою, поплавки-світлячки, стрекотіння цвіркунів — це, як побувати у казці.
Я нерухомо сидів у своєму рибальському стільчику дивлячись на ліхтарики-поплавки, які нагадували мені якихось казкових створінь, та ловив себе на думці, що боюся навіть поворухнутися, боюся викликати найменший шерхіт — щоб не потурбувати весь цей чарівний світ, щоб він не зник…
А десь через кілька років на висохлому дереві, яке було на березі ставка трохи вдалині, оселилася сім’я журавлів. Швидше за все, їхній татко, а може й матуся, спочатку дуже обережно, а потім вже без якихось комплексів, мабудь, відчувши мою натуру, вранці, кожний раз напередодні нашого від’їзду прилетав до мене та всім своїм вигдядом просив пригостити рибкою. Надалі я спеціально залишав для нього трохи дрібної рибки, яку він заносив у своє гніздо. Так ми і були друзями напротязі кількох років. Випадково сталося, що в наш останній приїзд, коли ми вранці вже збиралися додому, я зробив це фото.
Через різні обставини, останніх кілька років я там не був. Журавлі живуть довго — у дикій природі біля 20 років. До того ж, на щастя, у цьому місці не було й російських варварів.
Дуже сподіваюся, що ти живий, мій друже, та ми з тобою ще неодмінно зустрінемося і я обов’язково пригощу тебе твоєю улюбленою рибкою.
Квітень, 2022 р.