Сіла на порозі кароока Осінь.
Натрусила листя. Гарно! Не пройти…
А за нею вітер — плаче і голòсить,
Трусить грушу-дичку, аж риплять гілкú.
Вона не зважає. Бавиться намистом.
І мене чекає, хоче щось сказати.
Зачекай, чаклунко. Як змету все листя,
То прийду до тебе, сядем коло хати.
Будем гомоніти. Вже давно знайомі.
І хоч зовсім різні, стали не чужі…
Жовте пале листя, як карткú в альбомі,
Трохи постаріло… А ми ж молоді?
Ми, як та калина. Що нам тії зúми?
Що вітри колючі? Хай собі метуть…
Трохи коси сиві… І все меньше гриму…
Та душа ж квітуча? Душі теж цвітуть…
Усміхнулась Осінь. Віддала намисто.
То мені, на пам’ять про її прихід.
Підмела все листя. Стало чисто-чисто.
І забрала в торбу кілька сивих літ…
Людмила Галінська
Жовтнь 2023 р.