Всі ми — люди зі шрамами. Всі, друзі…
У когось рубці з самого дитинства, у когось – пізніше, у когось – найсвіжіші. В одних вони помітні, в інших – ретельно загримовані, в третіх – так глибоко, що не розглянеш. Ми живемо з ними, то соромлячись, то ховаючись за них, то виправдовуючи ними непривабливі свої вчинки. Іноді пишаючись…
І ми всі хочемо кохання… Всі…
Але комусь наші шрами огидні. І вони цураються їх, йдучи подалі. Хтось цілиться в них знову, щоб заподіяти той самий біль, від якого ми ледве відійшли. Хтось тягне смердючі ліки, або кладе під ніж — вони хочуть нас без шрамів, первозданними, що тільки їм належать, тому і лікують на свій лад. А на ділі – наносять нові шрами…
А хтось просто підходить дуже близько і цілує наші шрами, не допитуючись, звідки вони. І не соромиться своїх, до яких тягнуться наші губи… самі собою тягнуться… І стає зовсім не боляче… Стає добре і надійно… Стає так, як має бути…
Найкраще, що взагалі може з нами статися, трапляється тільки з тими людьми, які мовчки цілують наші шрами, і чиї шрами ми мовчки цілуємо у відповідь…
Решта — не наше…
/інет/
Жовтень 2023 р.