Зараз чудова пора року, люблю її. Вранці йдеш до машини — а перед нею вже купа опалого листя, якого вчора ще зовсім не було. Йдеш, а воно супроводжує тебе своїм приємним легеньким шурхотінням — неповторною мелодією пізньої осені.
Сідаєш в машину, зачиняєш дверцята… і наступає тиша… Сидиш, дивишся у вікно, а вітер здуває з дерев вже останнє листя… Воно падає, кудись летить, а гілочки залишаються дедалі все голішими…
І тут ти починаєш розуміти, що цей осінній шурхіт, що те опале листя — зовсім не листя, це миті твого життя — хвилини, дні, роки, це нагадування тобі, що вони безповоротно йдуть… Це нагадування тобі, що час безповоротний і ніхто не знає, скільки в тебе ще його лишилося…
Час безцінний, і не варто його марнувати, даремно витрачати на щось неважливе, несуттєве, другорядне… Адже в нашому житті є таке, що не має ціни, воно безцінне…
Отак посидів в машині, подумав, подумав… та повернувся додому. Обняв дружину, випили з нею по філіжанці ароматної смачної гарячої кави. Притулив до себе кішку, яка із гучним муркотінням трошки посиділа в мене на колінах. А потім поїхав по справах…
/фото моє/