Друзья! Это не мой рассказ, это история моего старого-престарого друга, молодой красавицы и талантливейшего журналиста Мирославы Барчук, которую все Вы знаете. Хотел бы сказать, что за три десятилетия в моей врачебной практике таких историй было много, она довольна типична, но все они как-то оставались в тени, для меня были обычной рутиной повседневной работой. Но Мирослава написала шедевр, который может пригодится многим из Вас в подобной ситуации, за что я ей очень признателен.
___________________________________________________________________
У 2007 році у моєї дитини раптово на якомусь звичайному педіатричному огляді в дуже хорошій приватній клініці виявили збільшені лімфовузли на шиї, це дуже насторожило нашого педіатра. Там же, на місці, зробили УЗД і налякано повідомили про «два дуже підозрілі великі вузли на щитовидній залозі. Терміново робіть біопсію».
Наступні 4 дні були найстрашнішими днями мого життя. Ми проходили все нові й нові обстеження в різних державних і приватних ендокринологічних центрах. За цей час 4 ендокринологи і двоє УЗД-фахівців сказали мені, що потрібна термінова біопсія і операція, бо вузли великі, по 2 см. В одному з кабінетів, просто при дитині, лікарка, дивлячись в монітор на зображення, задумливо сказала: «точно не могу сказать: рак не рак, надо биопсию, но сначала подготовить, это ж он будет орать».
Я прокидалась серед ночі від тваринного страху, переважно в третій, скручувалась у ліжку від жаху і вила в подушку. Я дійшла до того, що повела дитину до якогось біоенергегтика, який сказав, що вся справа в заблокованій чакрі, але є шанс її розблокувати.
Ми записались на біопсію на понеділок, а в неділю увечері мене раптом осінило, що я знайома з дуже відомим професором Ігорем Комісаренком, директором Центру ендокринної хірургії Інституту ендокринології, хірургом, який власне і займається онкоендокринологією.
Наступного ранку ми були вже у Інституті. Комісаренко повів нас ось до цієї людини, Сергія Матящука, фахівця з ультразвукової діагностики, як мені пояснили, «одного з кількох, хто розуміється на УЗД щитовидки».
Я досі пам’ятаю, той момент, коли він під гупання мого серця кілька хвилин уважно проводить апаратом по шиї моєї дитини і каже: «А це ніякі не вузли, діагноз помилковий, все гаразд у хлопчика. Повністю здоровий».
Тепер уявіть собі, що я відчувала в цей момент. Пройшло 14 років, а я все ще пам’ятаю цей оглушливий кадр, як якийсь сліпучий спалах. Звичайно, страх не відпускав мене ще якийсь час, ми приходили на перевірки ще не раз, але з шести фахівців він єдиний виявився таки правий. Один – з шести лікарів!
Я не часто його бачу, але час від часу приходжу зустрітися і завжди радію. Він дуже тепла людина окрім всього. Вирішила написати про Сергія Ігоровича (запитала, чи можна) і ще раз подякувати. Можливо, комусь він теж допоможе, як нам. Ось його сторінка, просто знайте, що іноді не просто «second opinion», а шостий діагноз виявляється правильним: Доктор Матящук
Мирослава Барчук, 28.02.2021