«Ось, мабуть, і все… – думав кіт, намагаючись зберегти залишки тепла, згорнувшись у клубок. – Зараз треба заснути, а прокидатися вже не доведеться…»
Він так і не залишив свій будинок після того, як у ньому не стало хазяїна. Поки трималося тепло, він проникав до порожнього будинку через вікно з розбитим склом. Бродив по кімнатах з розкиданими по підлозі речами, які ще зберігали запах хазяїна.
Потім прийшли морози, і кіт перебрався до підвалу, де було обладнано кочегарку — стояла залізна піч з водяним котлом, який обігрівав будинок, ганяючи по трубах гарячу воду. Тепер піч не діяла, вода із системи опалення злита. Був запас дров, акуратно складений у невелику чорницю, але топити піч кіт не вмів. Невелику відтулину до підвалу господар не закрив. Чи не встиг. Через неї кіт і пробирався сюди. Тут було тепліше, ніж на вулиці та в будинку, не так сильно дув вітер.
До глибокої осені кіт харчувався мишами, але сніговий покрив приховав їх місця проживання. Рідко вдавалося вистежити та зловити мишу, яка нерозумно проникла в будинок або в підвал. Сили кота зменшувалися з кожним днем, нарешті, сьогодні він вирішив залишити марну боротьбу за життя. Завірюха, не поспішаючи, замітала єдиний вихід з підвалу, ще годину-другу, і кіт буде відрізаний від світу назавжди. Але його це не хвилювало, він вже прийняв рішення.
Коту снився сон… Літній теплий вечір. Хазяїн сидить на ганку будинку, єдиного житлового будинку у всьому селі. Кіт присів поруч, і обидва, мружачи, дивляться на захід сонечка. Добре. Спокійно. Вони удвох і нікого їм більше не треба.
Сон перервав шум двигуна. Кіт підняв голову, прислухався. Так і є – недалеко через село проходила дорога, якою зрідка проїжджали машини, от і зараз запізнілий водій намагався проскочити через колишнє село, сподіваючись на щастя. Не вийшло — машина заревіла, щосили намагаючись вирватися з глибокої засніженої колії, але, усвідомивши марність своїх зусиль, заспокоїлася, запрацювала тихо, ледь чутно.
«Застряг, – зрозумів кіт. – Надовго. Що зробив би господар у такому разі? Пішов би до проїжджих, запропонував би допомогу. Привів би невдалих мандрівників у будинок, відігрів би, напоїв гарячим чаєм. Але господаря більше немає, отже, треба йти мені. Як це зараз недоречно …»
Він насилу підвівся, здригаючись від холоду, розім’яв замерзле тіло і поліз у відтулину, на вулицю, пробиваючи головою шлях крізь кучугуру.
Снігова злива вдарила раптово. Двірники машини не встигали змітати його із лобового скла, видимість – кілька метрів, не більше. А до рідного села, де чекають на мене батьки – ще кілометрів двадцять.
Я дістав мобільний телефон. Спробував зателефонувати батькові, але зв’язку не було — це вимерле село знаходилося в низині, смужки антени на мобільному не висвічувалися. Я зрозумів, що встав міцно й надовго. Напіврозвалених будинків колишнього села за стіною снігу не було видно. Машина, міцно сівши на черево, даремно обертала колесами — ні вперед, ні назад. Обійшов машину, переконався в марності спроб зрушити з місця та чортихнувся, корячи себе за самовпевненість. Тепер – тільки трактором витягувати, та де його взяти?
Зрозумів, що справа — погана, доведеться чекати до ранку і знову поліз у машину. Бензину має вистачити години на три-чотири роботи двигуна, а далі? Сидів, тупо дивлячись на лобове скло. Скільки минуло часу – година, дві? Закінчиться бензин — доведеться палити багаття, благо деревини, від зруйнованих будівель навколо в достатку. Скоро хуртовина має закінчитися, а вранці по світлі можна буде пішки дійти до Тарасівки, там у батька є трактор, допоможе. Пічка в машині працювала справно, сніг, що налипав на скло, час від часу змахував двірниками.
Щось майнуло за лобовим склом. Я не повірив своїм очам, коли побачив… кота, що сидів на капоті машини. Змахнувши двірниками сніг, придивився. Так, то був кіт. Худий, виснажений холодом, негараздами та, напевно, багато днів голодував – здавалося, що від нього залишилися лише кістки та шкіра. Він дивився на мене і беззвучно відкривав рота — нявкав, але за шумом двигуна його не було чути…
…Залізна піч з апетитом пожирала дрова, натомість віддаючи цілюще тепло. Я навіть скинув верхній одяг. Час від часу, підкидаючи колоті чурбаки в топку, я з подякою поглядав на кота, який, лежачи на полиці, немиготливими очима дивився на вогонь.
Сходив до машини, вибрав з баула з гостинцями рибні консерви, ковбаси, що віз для батьків, та повернувся до підвалу. Кіт так і лежав на своєму місці, дивлячись на вогонь. Зрозуміло було, що «рятувальна операція» забрала в кота залишки невеликих сил.
Я відкрив банку зі шпротами та поставив її поруч із котом. Той повів носом, але від частування відмовився.
— Ти чого це ніс відвертаєш? Я ж бачу, що голодний. Ти часом не помирати зібрався? — здогадався я. Навіщо ж ти тоді пішов до мене, якщо не по допомогу? Або … Це ти мене так мене рятував? Ну, ти даєш! Сам гинь, а людину рятуй? Ні, брате, так не піде, ти вже, будь ласка, живи.
— Не спокушуй мене, людино, — читалося в очах кота. — Так, зараз є тепло і їжа. Але завтра піч охолоне, їжі не буде і мені знову доведеться мучитися, страждаючи від холоду та нестримних нападів голоду. Вже завтра ти поїдеш, як поїхали ті, хто провів в останню путь мого господаря, як ті, що проїжджали дорогою повз мене. І ті, й інші відводили очі, намагаючись не помічати мене і швидше забути. І ти забудеш, тільки-но поїдеш…
— Ні, — прошепотів я, ніби почувши думки кота. Невже ти думаєш, що я залишу тебе одного, на вірну загибель? Адже це як дитину кинути. Іди до мене, кіт!
Я взяв його на руки, присів з ним біля відчинених дверей печі та почав йому розповідати про своїх батьків, які чекають на мене, про свою родину, яка хвилюється, не дочекавшись дзвінка. Я гладив кота по кістлявому хребті, по голівці, чухав вусаті щічки, поки, нарешті, не почув боязке, ледь чутне муркотіння.
— Віриш мені? — я глянув коту в очі, той відповів мені, мигнувши. — Тоді поїж, а я підкину дров у грубку.
Кіт, намагаючись стримувати свій апетит, з’їв рибку, невеликий шматочок ковбаски та, полегшено зітхнувши, знову ліг мені на коліна.
…Після опівночі ми почули тріск двигуна трактора, потім призовний сигнал клаксона.
— Це батько, — посміхнувся я. Мабуть, мати погнала, ледве хуртовина влягла. Побудь трохи тут, я швидко.
Я дійшов до машини, там вже метушився батько, чіпляючи трос до трактора.
— Живий? — спитав він, не змінюючи виразу обличчя, ніби розлучилися тільки вчора. – Ну й добре. Сідай за кермо, потягну на тросі до місця.
— Стривай, тату. Я не один, і, побачивши здивований погляд батька, додав: — Мені тут кіт дав притулок. Якби не він, мені б тут несолодко довелося.
Щойно я увійшов у підвал, кіт кинувся до мене з радісним нявканням. Я засміявся: — Швидко ж ти скучив. Все, друже, прощайся зі своїм житлом, поїдемо на нове місце проживання.
Я взяв кота на руки, притупив до себе і зробив крок у морозну ніч, яка обов’язково зміниться на сонячний ранок, а там — не за горами й літо…
/інет/
Січень 2025 р.