Я ніколи не був “кошатніком”, навіть простим любителем котів не був. У моєму житті панували собаки. Спочатку білий безпородний пес Бімка, який одного разу загубився, на жаль я так і не зміг його знайти. Потім вівчар Ральф, який прожив довге і щасливе собаче життя, та батьківська боксерка Джина. І, нарешті, бордоський дог Лея, яка дісталася мені випадково від недбайливих господарів, та стала, напевно, останнім моїм коханням у цьому несправедливому та жорстокому світі.
Я готовий був вити і бити кулаками землю, в яку закопав свій рудий скарб. І тільки тоді остаточно зрозумів, що шість років – це жахливо короткий, невідомо ким вигаданий, термін життя, який відміряний цим чудовим собакам. Стискаючи в руках Лейкін нашийник, я йшов не зовсім дивлячись навколо. Якщо точніше, просто брів, уткнувшись очима в землю, і мені було зовсім байдуже, чи зіткнуся я чолом з якимось ліхтарним стовпом, або переїде мене ненормальний п’яний водій.
Було все одно, але до того моменту, коли я раптом зустрівся поглядом з іншим поглядом. Два зелені смарагдові очі дивилися на мене нахабно та боязко одночасно. У собак ніколи не буває такого погляду. Це я точно знаю. Про собачі очі можна писати поему. Я й написав би, та Бог, передбачаючи таку ймовірність, начисто позбавив мене письменницького таланту. Тому просто скажу, що собаки майже завжди дивляться на людину з любов’ю та надією. Причому з такою, що сльози навертаються навіть у здоровенних, загартованих труднощами, мужиків.
Ці очі дивилися не так. Я мимоволі зупинився. Біля низької придорожньої огорожі сидів кіт. Не знаюся на котячих віках, але мені він здався досить молодим. Кіт був скуйовджений та худий. Рвана рана, що вже гоїлася на боці, могла свідчити як про його сутичку з собі подібними, так і про людську жорстокість. Він дивився без підозри, скоріше, допитливо та оцінюючи, ніби намагаючись зрозуміти, що за представник племені двоногих витріщився на нього і з якою метою він це робить. Кіт явно був голодним. Про це кричали його випираючі ребра, худа загострена морда, але сам він не видав жодного прохального або жалібного звуку. Просто сидів і дивився.
Я простягнув руку та згріб це кволе строкате тіло із заплюваного тротуару. Сунув за пазуху. Подивився на Лейкін нашийник та сховав його до кишені. Кіт сидів тихо. Дивно, як ця істота, провівши стільки часу на холодному асфальті, може бути такою теплою. Тепло розливалося не лише під курткою. Поступово відпускав крижаний біль глибоко всередині. І раптом кіт замуркотів. Немов увімкнувся маленький моторчик, що заново запустив моє життя, яке ще кілька годин тому було нестерпним.
Я не пам’ятав, як приніс його додому, як мив, годував, обробляв рани на боці. Проте, весь час пам’ятав, що ніколи не любив кішок. Навіщо він мені? Що я робитиму з ним? Він ніколи не замінить Лею чи Ральфа. Він не буде будити вранці та приносити тапки чи пульт від телевізора. Не дасть лапу та не покличе гуляти. Мені просто шкода його, та й годі.
Кіт це розумів. Він терпляче витримував усі маніпуляції, не кусався і не дряпався. Дивився очима смарагдового кольору та не вірив у те, що відбувається з ним — це надовго. Як знати, можливо, щось подібне вже було в його житті.
Їв він жадібно, але не квапливо, як буває, хапають їжу голодні собаки. На мене не дивився. Я теж не стояв у нього над душею.
Постелив на крісло теплий плед. Дістав із шафи. На полиці в коридорі лежав Лейкін, акуратно згорнутий. Його взяти не зміг. По-перше, напевно, він пахнув собакою. Навряд чи коту це буде приємно. А по-друге, віддати його комусь означало остаточно визнати, що Лея назавжди пішла з мого життя. Я дістав з кишені нашийник та дбайливо поклав його туди ж, на полицю, поруч із картатим шматком тканини з рудими голочками, що назавжди вп’ялися в нього, жорсткої Лейчиної шерсті.
Поївши, кіт почав ретельно вилизувати свою шорстку, що вже встигла підсохнути. Приводив себе до ладу неквапливо, зі знанням справи. Я ж вдавав, що не дивлюся на нього. Всього лише, треба підгодувати, вилікувати подертий бік та прилаштувати в добрі руки. Дочекався, поки гість закінчить свої косметичні процедури та мовчки переніс його на крісло. Він помацав лапою м’яку тканину пледу, потупцював та сів. Сидів прямо, та не блимаючи дивився мені в очі. Це був зовсім не той погляд, який я бачив раніше. Різкий, проникаючий у глибину підсвідомості, погляд, який ставить запитання, яке я так боявся поставити собі сам.
-Давай спати. – сказав я йому. Це були перші слова, які я сказав комусь за останню добу. Вийшло хрипко. Кіт продовжував дивитись. Щоб сховатися від його погляду, я вимкнув світло та ліг.
Мені снилася Лея. Ми лежали серед кульбабок, та до її великого коричневого носу прилип жовтий пилок. Я стер його пальцями, а собака потягнулася та звично тицьнулася мені у щоку. Я прокинувся і відчув поряд живе тепло та маленький мокрий ніс, який торкнувся моєї шкіри. Звісно, це не вона. Гаряча волога, що скупчилася в куточку ока, зірвалася вниз, і я раптом відчув на щоці щось колюче та чіпке. Кіт лежав поруч, притулившись до мого плеча і своїм шорстким язиком злизував солоний біль.
Цей випадковий строкатий волоцюга втішав мене — того, кому він, по суті, абсолютно не був потрібен, того, хто ніколи в житті не любив кішок, того, хто збирався віддати його відразу, як тільки випаде нагода. І тоді я зробив те, чого сам від себе не очікував: простягнув руку та став гладити його теплу вібруючу спину з виступаючим гребінцем хребців.
— Нічого, – шепотів я йому – нічого. Ми впораємося. Ось відгодуємо тебе, і ти будеш товстим і красивим. Сидітимеш на вікні та дивитимешся на цих нахабних голубів, які вічно залишають свої мітки на нашому підвіконні. А завтра купимо тобі лоток замість старої газети у коридорі. І нормальний корм.
Кіт слухав, заплющивши очі та втискаючись усіма своїми гострими хребцями у мою долоню. І я тільки зараз зрозумів, як, мабуть, страшно і самотньо було йому там, на холодному асфальті, біля придорожньої огорожі, та наскільки мені зараз байдуже, що я ніколи не любив і не люблю… (чи не люблю?)… кішок.
***
— Лео! – покликав я, знімаючи біля порога черевики. — Ти де, волоцюго?
З кімнати неквапливо вийшов він. Хвіст віялом. У зубах новий маленький м’ячик, який ми купили йому лише вчора.
— Звісно, пограємося. – Відповів я на його німе запитання. – Як ти тут? Скучив?
Клянуся, такої гами почуттів, що з недавнього часу я навчився читати в його смарагдових очах, мені раніше бачити не доводилося.
Він чекає на мене, сидячи на підвіконні, приносить м’яч та іноді кладе вранці на подушку найсмачніший шматочок зі своєї миски. Він мурчить, розповідаючи, як пройшов його день та треться головою об мій лікоть, коли я намагаюся працювати вдома. Він навчився навіть подавати лапу.
А я й досі не розумію, як це могло статися. Адже я ніколи не любив котів…
Вікторія Райхер, “Я ніколи не любив котів”
Грудень 2024 р.