Alma Mater
Я не був тут майже 20 років, з останньої зустрічі однокурсників, хоча поруч проїжджаю досить часто. Кілька днів тому був недалеко по справах та вирішив зайти, подивитися на рідну Alma Mater. Зайшов, трошки походив по затишній території, присів на лавочку перед морфкорпусом… Спогади, вони тут скрізь… я відразу відчув, як вони зʼявилися біля мене поруч…
Mріяв вступити до медичного інституту ще з 8 класу. І хоч тоді я був ще дитиною, але вже добре розумів, що здійснити свою мрію мені доведеться лише власними силами, без будь-якої сторонньої допомоги. Знайшов програму медичного інституту з питаннями для вступу, а також всі необхідні підручники та задачники та почав вчити. Вчив, неодноразово повторював, так тривало десь три роки. Памʼять у мене тоді була молода, гарна, відповіді на всі питання я знав напамʼять. Треба сказати, що підготовлений був дуже сильно.
Необхідно було здати вступні іспити з фізики, біологіїї, хімії та написати твір. Оцінки за кожний екзамен підсумовувалися, ще додавався середній бал шкільного атестата. У 1979 році прохідний бал був 22. Вступні іспити відбувалися у морфологічному корпусі інституту. Як зараз, памʼятаю ту неповторну атмосферу — на подвірʼї перед морфкорпусом натовп схвильованих абітурієнтів та міцний запах корвалолу від їхніх батьків.
Проте, з моїм першим вступом чомусь не склалося, хоча, на мій погляд, я правильно відповів на всі питання та вірно вирішив всі завдання з фізики та хімії, адже вони були у підручниках і я їх добре знав. За кожний екзамен отримав четвірки, тобто набрав 16 балів, ще плюс 4,5 шкільний атестат, у підсумку — 20,5. Півтора бали не вистачило…Було трохи сумно, але я щиро вірив у те, що з другого разу все вийде.
Влаштувався на роботу санітаром на станцію швидкої допомоги, яка була зовсім недалеко від Медичного інституту, на тій самій вулиці. Тому досить часто, коли бригада швидкої їхала на виклики, мав можливість бачити свою Мрію. На подвірʼї інституту з білою заздрістю дивився на веселі зграйки студентів у білих халатах та шапочках, таких самих юних за віком, як я,… У машині швидкої я теж був у білому халаті, але різниця була істотна… Тоді вони для мене, якщо зараз порівняти мої тодішні відчуття, були начебто учні магічної школи Хогвартс, де вчився Гаррі Поттер. Памʼятаю це щемливе відчуття — як мені хотілося стати одним з них…
Незважаючи на те, що я знав всю програму для вступу напамʼять та весь вільний час її повторював знову і знову, записався ще на підготовчі курси, які проводилися викладачами інституту. Мені дуже подобалося приходити до першої аудиторії морфкорпусу, де проводилися лекції та відчувати ту незрівнянну атмосферу, де я на короткий час, але вже був начебто студентом медичного інституту.
На лекціях, недалеко від мене, на те саме місце, як і я, приходив хлопець, з яким згодом познайомився. Він теж не вступив з першого разу. А невдовзі він запросив мене на свій день народження… Там я і зустрів ту чарівну білокуру дівчинку, подругу його сестри, з якою ми разом йдемо по життю вже 42 роки…
З другої спроби у 1980 році я вступив. Знав програму так само, як і рік тому, але в цей раз отримав три пʼятірки та четвірку за твір, що склало 23,5 бали — вже на півтора бали більше, ніж було потрібно. Я не сумнівався у тому, що набрав потрібний прохідний бал, але словами складно передати ті відчуття, коли на інформаційній дошці біля входу до морфкорпусу побачив себе у списку зарахованих до інституту… Це було справжнє щастя… мрія збулася… я студент “Хагвартсу”!
1 вересня 1980 року був понеділок, і перша пара — анатомія. Вже студент, у білому халаті та білій шапочці, яку неодмінно вимагали надягати, прийшов на кафедру анатомії. Я у своєму житті ще ніколи такого не бачив — довжелезний напівтемній коридор із височенними, аж до стелі деревʼяними шафами, підсвічених зсередини мʼяким неяскравим світлом. А за склом всередині шаф… безліч людських кісток та величезні циліндричні скляні банки, наповнені прозорою рідиною з якимись органами, ембріонами та ще якимись неймовірними дивними створіннями. Відчув себе майже героєм фільму жахів. Я би зовсім не здивувався, якби з якоїсь двері ще раптово зʼявився Фредді Крюгер з сокирою. Це відчуття ще більше посилилося, коли спустився у підвальний поверх, де була анатомка. Великі металічні столи, а на столах — людські трупи. Але страшно не було зовсім, навпаки, було дуже цікаво. Все це було настільки незвичайним, цікавим та захоплюючим видовищем, що вже потім я навіть приводив сюди на екскурсії своїх друзів з інших інститутів.
Ось так і почалися незабутні, неповторні студентські роки. Перший курс — він був десь як продовження школи, бо ми вчилися в одному місці — у морфологічному та поруч у санітарно-гігієнічному корпусах. Це вже з другого курсу і надалі почалися клінічні дисципліни із довгими переїздами між парами, адже кафедри були розташовані у лікарнях по всьому місту. Одна пара могла бути в одному кінці міста, а наступна — у протилежному. Часу на те, щоб щось поїсти, було обмаль, тому добре памʼятаю пиріжки по 11 копійок та біляши по 26 копійок…
На першому курсі багатьом з нас було менше 20 років, більшість була відразу після школи, фактично ми були ще діти, то й поводилися інколи відповідно. Тоді на кафедрі анатомії був, мʼяко кажучи, цікавий викладач, якого студенти називали “Челентано”. Він дійсно був на нього дуже схожий, а ще він був трошки неврівноважений. “Челентано” дуже не любив, коли студенти на його заняттях відволікалися чимось стороннім, не слухали його уважно, а особливо, коли між собою розмовляли. Він не був постійним викладачем нашої групи, але якось його підмінив. Зараз я вже точно не памʼятаю, що таке наробив, скоріше за все, базікав із дівчатами. Несподівано “Челентано” скочив зі свого місця, підбіг до мене та голосно, на всю анатомку як гаркнув на мене: “Матяшин, вийдіть будь ласка, за двері!”. Я щось намагався промямлити у виправдання, але той не слухав та ще раз голосно та дуже нервово: “Матяшин, вийдіть будь ласка, за двері!”. Що робити, довелося вийти. Так я отримав своє перше н/б та свою першу відроботку. А головне — все це бачили також студенти інших груп, бо анатомка була досить велика та в ній одночасно проводилися заняття декількох груп. Так мені і стали надалі називати тим призвіськом “Матяшин”, та й досі, а вже пройшло стільки років.
Багато хто з нас має студентські призвіська, які отримали відразу на першому курсі, та які залишилися на все життя. На наших зустрічах однокурсників, через багато років, вже “дідусі” та “бабусі” звертаються один до одного саме так. Може, хтось з Вас бачить цю публікацію то, напевно згадає своє. Якщо так, то можемо провести перекличку у коментах.
Саме біля морфкорпусу відбуваються наші періодичні зустрічі однокурсників, раз у 5 років. Наступна, ювілейна, повинна бути у 2026 році, це буде 40 років після закінчення інституту. Дуже сподіваюсь, що буде можливість прийти на неї.
У санітарно-гігієнічному корпусі, на другому поверсі була кафедра гістології. Професора, завідуючого кафедрою, студенти називали “Ембріон”, бо справді, щось таке в його зовнішності викликало саме таку асоціацію. Ми тоді вважали, що він “ох і вреднючий же дід”. Інколи “Ембріон” раптово приходив на заняття в різні групи та перевіряв у студентів альбоми з малюнками гістології тканин. Тобто, кожен студент повинен був мати великий альбом для малювання, де власноруч мав ретельно олівцями вимальовувати гістологічну будову кожної вивченої тканини — кожну клітинку (а їх сотні), кожну різними кольорами, саме так, як вона виглядає у мікроскопі. Малюнок повинен був бути не менш, ніж у арт-стилі гіперреалізму. У деяких наших талановитих дівчат ці альбоми, без сумніву, можна було виставляти у Луврі. “Ембріон” дійсно вважав, що таким чином, годинами вимальовуючи морфологічну будову тканин, студенти краще її запамʼятають. А якщо у когось малюнки були у стилі Пікассо, то отримували н/б з подальшою відроботкою теми, і саме йому. Тільки небагатьом щасливчикам вдавалося здати її з першого разу, коли малюнки вже відповідали хоч не гіпер-, а просто реалізму. Позичити альбом в когось не виходило, бо “Ембріон” підписував кожну сторінку, аби його не дурили. Крім того, відроботки відбувалися лише у вечірній час, коли вже не було ніякого бажання його на це витрачати, адже зрозуміло, що у молоді в голові на вечір зазвичай були зовсім інші плани.
Ще у санітарно-гігієнічному корпусу була кафедра латинської мови. Анатомічні назви всіх органів та їх детальна будова були лише на латині, як і правила виписування рецептів ліків. Крім цього, ми ще вчили багато латинських прислівʼїв та приказок, які памʼятаю і досі. Латинь мені дуже подобалася, я вважав її чимось давнім та величним, чимось таким, що колись було надано нам іншою, більш розвиненою цивілізацією. Було таке відчуття, що володіння нею відрізняє тебе, лікаря, від всіх інших людей.
Фізико-хімічний корпус під час нашого навчання лише будувався. Я ніколи раніше не був в ньому всередині. Це перший раз, як зайшов — красиво та цікаво.
Роки навчання у Київському медичному інституті (зараз Національна Медична Академія), без сумніву, були одними з найкращих у моєму житті. Чарівники, добрі чаклуни-професори “Хогвартса” навчили нас справжньому мистецтву медичної магії, яку ми потім все своє життя використовували для допомоги хворим людям. Такими ми є і зараз, про що я нещодавно написав у публікації “Професіонали”. А ще — це справжні друзі на все життя, з якими, на жаль, не вдається спілкуватися часто, але коли таке трапляється, то це завжди спілкування, без перебільшення, дійсно з рідними людьми.
Встав, неспішно ще раз пройшов по території, подивився на Alma mater… Виникло бажання повертатися сюди ще і ще, як до рідної хати своїх батьків…
З любовʼю до НМУ, дякую тобі за все!
Червень 2024 р.